Коли проходили біля вікна, постукали:.
— Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави і сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
… А може то Кавказ, може гірські аули, а може солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспію і зникали в невідомих пісках.
… Мабуть сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе і думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошюру Лєніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима.
Ій було боляче.
… Іще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: „Вадим доживає останні дні“.
В штабі стояла ніч.
По республіці також урочисто, як і комуна, йшла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко і безмежно, неначе окіян, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночи, по глухих нетрах республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
… Сотня. Напруженість.
… А може то підводилось мудре сонце в Закаспії?
— Ми не—ра—би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, грунтом.
