— Робоча опозиція…
Ще раз звякнув шпорами і вийшов.
Марія дивилась у вікно і думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м'яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходе, коли засіріло, але ще не зійшов східній огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости і певности в казковість майбутніх годин.
У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:
— Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
— Рабами не будемо!
Іще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середнєвіччя, що під стягом вїчности пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся і дивився на сосну:
— От куди-б нашому Вадимові. В бір.
Марія раптом згадала і сказала з сумом:
— Це ж жорстоко…
— Ви про Вадима?
— Ну да… Вічний ідіотський трафарет: memento mori.
За вікном знову посувався синій листопад.
Йшов вечір, як і завше, невідомий і глибокий. Йшов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспію.
Иноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла і зникала за обрієм.
Марія пішла в свою роту.
Три зводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.
