Підійшла до лампи:
— Що лишите?
Червоноармієць старанно виводив літери і сказав незадоволено:
— Клята буква. Ніяк не пишеться. „Чи“. Буква — „чи“. Виходе буква „ги“, бо схожа… Хочу оце письмо до дому.
Марія сіла допомогати.
Взяла в руку коряві пальці червоноармійця і виводила „букву чи“.
Писали довго — вдвох.
… А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру „чи“.
Літера „чи“ довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він ще працював.
Голубом положила руку йому на плече:
— Слухай, Вадиме…
Він підвівся й сів з нею на ліжко.
Знову був кашіль, як степовий пожар. Вона приложила вухо до його грудей.
— Слухай, Вадиме.
— Так… слухаю…
Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздрей запах мужського тіла.
Потім ледве чутно сказала:
— Вадиме! Кохаю тебе так: як гірські аули.
Вадим уважно подивився на Марію:
— І… я тебе теж кохаю.
Вона:
— Але…
