Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась в крапку і дивилась запаленими очима у вікно.
Хтось невідомий стояв біля ясена і тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерьозно:
— Я тебе розумію: ворогам не до кохання.
Марія:
— Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хворий сміх.
На світанку, шостого листопада вдарив мороз.
Затрівожились дерева, пішла листяна фуга.
Дерева порожніли — голо.
А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.
По станиці пройшла мідна тиша.
Тільки зрідка рипів далекий журавель — витягали воду.
Гофман з червоноармійцями вже заквітчав залю. Завтра мітинг — концерт. Незграбний Гофман:
— Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
— Товаришу Гофмане! Чого командіри не допомогають. Що це старий режим?
Гофман літючий мітинг: — Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штаба в лихтарях. Завтра буде ілюмінація.
На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової синьої.
