лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю і теж хвилювалася і думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток — батько лаявся, — а вони полинуть в осени, — качки, про качок думала, — а куди не відомо. І мріялось, і ще мріялось…
Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними, — боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали, і річка і ніч завмирали. Ах! Павло… Павло… поспішає — міцний, бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона — ніч. Зорі горіли хворобливо і в солодкій тузі падали на поверхню.
…Потім в 4-х йшли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала — і солодко було. Тріщав віз — і було тьмяно. На вулиці і по городах і по садках блукали зайві парубки і лякали ніч штучним іржанням.
— І-го-го! І-го-го!
І чути було ще тоскний заспів:
„Не за Лєніна, не за Троцького“…
А в другім кінці співали:
— Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!
Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку і теж цілував. Оксана пручалась тихо.
— Господи, не треба, у мене руки брудні.
Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував
