Раптом Вадим розплющив очі і покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
… — Це перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з 25 віку… Пам'ятаєш: Домбровський, Росель, Деляклюз…
… Павза.
Потім додав ще:
— Христіяне мають своє євангелля. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моєю.
І знову упали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті, і теж була чорна.
… А за вікном стояла порожнеча і на баню церкви злітались галки:
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна — поруділа, а гірські трави зів'яли. Все-таки пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Ростаборилась півтемрява.
Теж зів'яла.
Марія пішла до етажерки і знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
— Ну що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станиці урочисто брів на схід синій листопад і зникав в невідомих пісках в Закаспії.
Вадим лежав, роскинувши руки, волосся йому спадало на тмяний лоб. Иноді він кашляв і вихаркував
