— Не робіть! А хто-ж обід зварить? Га?
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко… Варварушко… Ні в якім раз і й баста!
Ну-с!..
Андрій раптом зривається з місця і мчиться до столу.
Навздогін йому сміх:
— Ага! Приспічило!
Андрій хапає папірець і оливець і нервово накидує нерівні літери. Це поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти і бурмоче незрозумілі фрази…
А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картошку покинув? І біс з нею, з картошкою! Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає!
Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить похмуро брови і пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:
— Ви не думайте, що він аби що. Він не аби що, а ось…
І виймає з кишені Шевченків портрет.
— Знаєте хто? Це кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія) значить під Шевченка пише разнії пісні, скажемо, та инші прозвідєнія.
… Андрій по кімнаті носиться. Варвара картошку чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.
… Да, ще про Гордієнка не сказав.
Добре, скажу.