Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/132

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А цвинтар, що праворуч, зарився у стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…

Ну і прислухався Мазій — санітар барачний, і чути було — шарудять в листях мишенята дощовитої осени.

То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вітер проходить широкою вулицею, добігає до бараків, і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.

До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в 15 році, коли з далеких сопок Галичини повезли ранених.

Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.

… Ах Німеччино! Німеччино!

Кожного дня заганяємо у ворота 4—5 вагонів напівтрупів і бараки повні, ніби простори повітря.

Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину, — і приходять потяги до бараків.

… Ах, Німеччино! Німеччино!

… До Мазія прийшов Юхим, кинув зпрожога:

— Ну от: єсть плакат!

— Що кажеш, Юхиме?

Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.

— Кажу — прояви себе!

І росповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.

Мазій думає недовго, і вже гудить голосом польової порожнечі:

— Це можна… Чого ж не можна?

Юхим подивився непевно:

— А не брешеш?