А цвинтар, що праворуч, зарився у стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…
Ну і прислухався Мазій — санітар барачний, і чути було — шарудять в листях мишенята дощовитої осени.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер проходить широкою вулицею, добігає до бараків, і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в 15 році, коли з далеких сопок Галичини повезли ранених.
Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.
… Ах Німеччино! Німеччино!
Кожного дня заганяємо у ворота 4—5 вагонів напівтрупів і бараки повні, ніби простори повітря.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину, — і приходять потяги до бараків.
… Ах, Німеччино! Німеччино!
… До Мазія прийшов Юхим, кинув зпрожога:
— Ну от: єсть плакат!
— Що кажеш, Юхиме?
Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
— Кажу — прояви себе!
І росповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
Мазій думає недовго, і вже гудить голосом польової порожнечі:
— Це можна… Чого ж не можна?
Юхим подивився непевно:
— А не брешеш?