кохання… Хто бував на соломі?.. Тоді було передосінньо. На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було. Йшов дух від свіжих снопів і нагадував широкі безмежні лани. Крізь щилину жевріла зоря. Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди. А Оксана не призналася Гандзі — їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття. Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій.
Оксана вже не ходила до дошок вичікувати човна із-за коси. Вона знала, що скоро — скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке невідоме місто. Туди — далі — далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше. Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець — з иншої губерні.
Потім пішли дощі і зелина зажурилась. Зрізали очерет і сумно стало на річці. В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку, — голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь. Комарівка слухала ці дзвони і дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи.
Потім іще пішли дощі.
Зими не було і знову було мокро й осінньо. Мишко чекав наказу виїхати в місто і вже майже не їздив в Комарівку. Партизани вже не ховались у лісах і приходили с повинною. Ліси були нудні і жорстокі, чорні, як смерть, вишкирялись навіть. Оксана почула, що вона завагітніла. У ночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте і вона це почуває.
