Д'ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, та Мазій тут зашепотів щось.
— Ну?
Сказав суворо й уперто:
— Ото ж тепер мене слухай.
— Ну?
— От тобі й „ну“.
Юхим затрівожився:
— Що ти такий падаздритєльной… От манєра!
Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси. Цеб-то в моє роспорядження.
— Це того?
— Та його-ж.
Повеселішав.
— Бери без сумлєння.
— В тім то й річ: допомогати будеш. Значиться до ями потягнемо. На кладовисько. Живого зариємо.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду до дому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрібно і холодно.
От історія! Думав — думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
— Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потому як я чуствую — паддєржку треба.
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
… Мазій поліз.
