— У-a! У-a!
Вівдя підводилась, брала зі столу яку небудь книжку і говорила:
— Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логичний звязок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі і не давала йому говорити.
— Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя.
— Дюнічко!
Грізно:
— Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.
І серьозно:
— Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?
— Ні, Дюнічко, Канта.
Потім удягались і виходили на вулицю.
Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.
Вівдя — українка, Макс — єврей.
Макс казав:
— Уй, яке гарне небо!
Питала:
— Ти віриш в небо?
— Гм! Навіщо вірити… споглядаю.
— Тобі хочеться молиться?
— Так. Я хочу споглядати.
… Вони йшли в синагогу.
А повернувшись до дому, Вівдя глузувала:
— Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.