Вівдя притулила свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри і протирав очі.
Казав.
— Паталогія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
— Дурне! А все життя — що таке?
Заговорив уперто — несподівано.
— Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
— Може не так, я не знаю. Мені иноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може й ненормальні, бо не кождому пережити ці дні… важко…
Вівдя закричала:
— Мовчи! Мовчи! Ах ти, агишко моя нещасна… Сруліку!
Хтось проходив біля їх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала:
— Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубів ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу; у неї боліла голова.
|
|
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далені імпровізувало на рожевих плямах. Таяв сніг, таяло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
— А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостинницю.
— Ну і що-ж що поле?
