Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/176

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Вона:

— От дивіться: все далі і далі, а куди — невідомо.

Він:

— Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя.

Вона:

— Тому невідомо, що може з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.

Він:

— На то єсть семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо.

Йшли на схід — по рейках. Простори кутались в надвечір'я. Вівдя казала:

— Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться.

Вольський взяв її за руку і фамільярно посіпав.

— Не всі й вівтарі дивлються на схід… Так-с! Проте і я люблю дивитись на схід.

Вівдя замахала руками:

— Годі вам! Годі вам!

Коли вони вийшли за будку 323, — Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була дуже гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.

… Зайшли далеко і мусіли повернути.

Вечеріло. Рейки загублювались в далені — ніби в провалля. Нарешті — до міста.

Вівдя махнула рукою:

— Прощай, поле!

Десь несподівано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась.

— Це баба Горпина!

— Яка баба? — спитав Вольський.