Вона:
— От дивіться: все далі і далі, а куди — невідомо.
Він:
— Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя.
Вона:
— Тому невідомо, що може з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
— На то єсть семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо.
Йшли на схід — по рейках. Простори кутались в надвечір'я. Вівдя казала:
— Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться.
Вольський взяв її за руку і фамільярно посіпав.
— Не всі й вівтарі дивлються на схід… Так-с! Проте і я люблю дивитись на схід.
Вівдя замахала руками:
— Годі вам! Годі вам!
Коли вони вийшли за будку 323, — Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була дуже гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.
… Зайшли далеко і мусіли повернути.
Вечеріло. Рейки загублювались в далені — ніби в провалля. Нарешті — до міста.
Вівдя махнула рукою:
— Прощай, поле!
Десь несподівано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
— Це баба Горпина!
— Яка баба? — спитав Вольський.