Сказала.
— Щильніш. А то положіть і руку на плече.
Вольський:
— Ні, мабуть, не треба.
— Чому?
— Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.
З іронією:
— А ви боїтесь?
Просто:
— Ні!
Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова: гу!.. гу!..
Вівдя сказала:
— Чого мені сіро?
Подивився на неї. Вона дійсно була бліда і сіра.
— А ви візьміть себе в руки.
— Ха!.. В руки…
Спитав:
— Не можна?
— Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно і маленьке не сила.
— А ви ще раз спробуйте.
Сказав серьозно.
Вівдя нервово перекосила обличчя:
— Що там пробувати! Як не пробуй, а все по старому виходить… Так! По старому.
Вольський:
— Я б вам порадив, що робити, та ви ж все ідно скажете: агітація.
— Так, краще не треба!
Вона засміялась.
— Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.