Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/179

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Сказала.

— Щильніш. А то положіть і руку на плече.

Вольський:

— Ні, мабуть, не треба.

— Чому?

— Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.

З іронією:

— А ви боїтесь?

Просто:

— Ні!

Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова: гу!.. гу!..

Вівдя сказала:

— Чого мені сіро?

Подивився на неї. Вона дійсно була бліда і сіра.

— А ви візьміть себе в руки.

— Ха!.. В руки…

Спитав:

— Не можна?

— Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно і маленьке не сила.

— А ви ще раз спробуйте.

Сказав серьозно.

Вівдя нервово перекосила обличчя:

— Що там пробувати! Як не пробуй, а все по старому виходить… Так! По старому.

Вольський:

— Я б вам порадив, що робити, та ви ж все ідно скажете: агітація.

— Так, краще не треба!

Вона засміялась.

— Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.