Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, брондзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: „ми смєло в бой пайдьом за власть савєтов“… Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Відкіля він — бородатий, мамуловатий? Хто його знає — революція родила. І він в свою матір конче закоханий, в революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні — і не треба.
— Та покиньте ви співати, — кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна, — німецької породи.
Гіль зникає.
Єсть ще стара діва — Павлина Анфисівна, — так кажуть, так звуть, — це не так.
Ну, і так далі…
Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля „женщина і соціялізм“ не читали? Та невже?
Витягає „женщину і соціялізм“. Читає, слухачі тікають.
Вона молиться на Колонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна росказує анекдоти:
— Я вам по секрету. Цілий скандал був… Колонтай кричить: „Стерво! Тєбя в публічний дом“. А Ліліна як схопиться: „Ах ти, роспусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?“.. Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисівна, як заходить сонце, йде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло і зітхає. Співає з натхненням: „місяченьку блідолиций, за хмари швидче ти б сховавсь“.
В ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
|
|
