Влетіла буря, крикнула, — дзвінко, просторно:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко: на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна в воді тумани — зажурні, похилі.
… Йшла повінь… Летіла буря…
… Так…
А ще от що: хочу про молодицю коротенько росповісти — як в народі чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилились і слухають пісень гнідих, що на зорі застигли і кожну мить сивіють.
Звуть Стєнькою (то мабуть Степанида), ніхто не брав, а вже за 20 перевалило. Жила-була метелиця тай годі: огонь, баска, гаряча кобилиця ще й блядь, змалечку блядувала. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо 3 — пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стєнька з хлопчиськом невеличким та з бабою — (свекруха).
Дитина довго не жила, захворіла на віспу і ночі однієї кикнула.
… Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилась.
