Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй як у кози дикої, тільки хитренькі трішки.
… Отже горіла, цвіла Стенька… а баба спитала:
— Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?
— Ліворуція, бабо — повстання та й квит. Йдемо буржуїв бити.
— Ой, лишенько! — тай утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
— Невже жалько?
— Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський: як що, то й плакати.
А повстанці підводились, до Стєнькі йшли.
— Ух, ти кралечко! — себ-то обняв один.
… А другий заїржав та ще й полапав трішки.
Мовчала молодиця, думала мабуть… А потім спалахнула раптом, наче промінь пробився крізь хмари:
— За волю… йдете?
І скрикнули хлопці:
— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли.
Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стєнька до порога:
— Цю ніч п'ять чоловік присплю… Хто перший? Виходь!
Задзвеніли шаблюки, з грюком роспанахало двері…
… А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні і закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла Забийворотинська фура. Фуру везли гладкі Забийворотинські коні: гнідий в яблуках, жеребець, і білий кінь з чорного ногою, з тавром на стегні.
|
|
З того часу не бачили Стєньки, не чути було, не говорили про неї.
… Гримали повстання…
