Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/190

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..

… А потім раптово вибухли постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча…

Довго-довго не здавались повстанці.

Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє залишилось, а між ними Стєнька-юнак.

Ой, гудів та й трівожно ліс…

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Не росповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забила. Отож важко казати про те, як Стєнька-юнак загинув.

… Привели Стєньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.

… Тоді сумніло на шляху.

І сказав юнак:

— Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.

Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги і зодились: вони хотіли перехитрувать юнака: юнак прийме: найлютішу смерть! а тоді й товариші його приймуть: найлютішу смерть!

… І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце.

Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:

— Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі і умирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть!

Посміхнулись вороги: це найлютіша смерть! Тоді загострили палю і вбили ії в землю.