А що вона?
… Ще раз у стелю росписну, а там
в знемозі
впала.
Сиділа. Важко дихала.
А її ніжки обгортав килим — то східний оксамитовий килим із Турції.
Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві.
… А за вікном носився вітер, скиглили дерева, трівожно кричали гудки.
Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
… Так! Вона шукала вікна, — вилетіти у вікно, в дощ, в ніч.
Але вікна не було.
|
|
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала у фарфорову чашу й билась в росписну стелю.
Була в роспуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика.
… Тоді в дощ заскиглили дерева, потім в дощ засміялись дерева.
Чи чула вона, як сміялись дерева?
Нічого не чула вона.
Нічого!
Нарешті
— вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
Зітхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила головку від світла й шукала очима
— вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
