уходили будинки в хмари, — чудово, воно ховає сьогодня в своїх заулках кріваві лєгенди на сотні віків.
Зійшов на тротуар. Пробігали трамваї з задумливим світлом: на фоні вечірового повітря елєктричні лямпочки тмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї убігають на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги і кістки замучених коней. А проте чудові лєгенди революції теж виростають тут.
Наприклад: на цій вулиці, на цім місці, — тут тепер міщане проходять, провозять свині з околиці, — гурток матросів умирав в нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти уходили на північ, а в проваллі, раптово зацвіла Венера.
Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга і теж зацвіла. Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть заповнювала корідорне повітря — корідори довгі, темні, установ. А в міщанських домах тукали мабуть годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…
І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціяція з небом. Думав:
— Чого так вабить туди — там же смерть? Може тому що голуба?
Потім повернув до дому. Біля цього магазина, — тут тепер державний шоколад продають, — одного зімового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна, — хохол упертий чоловік, а може тут десь проходив Сковорода, Григорій Савич, великий
