— Товаришу, — і руками повітря ловить.
Думав про радість 17-го року.
Пішов трівожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.
Живе редактор Карк близько міського парку, на тим краю, де сонце сходе і блимає в скалках сміття — там вигін, там собаки, а у ночі постріли на сполох — вартові. Між иншим — відповідальности за газету — жадної, відповідальний инший.
На квартиру прийшов випускаючий.
— Entrez!
Редактор Карк завжди: entrez! Випускаючий товариш Шкіц і суворий і булий член Ц. К. есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу для підпису.
Редактор Карк:
— Сідайте, прошу.
Шкіц дивиться на всіх трішки с призирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є Ц. К., а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови і стояв. Каркові з ним приємно, а коли згадував неприємно: від Ц. К. дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чогось в голову, про величність. Хтось скаржився — їхати далеко: 300 верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунта хліба заплатив 100.000 карб. За маленький шматок. Що ж 300?
Мовчав. І Шкіц.
Потім Шкіц запахмурів.
— Україна… Да… Прогавили — і пішла від нас Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачи.
