Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу і зоологичний сад. Дорога ховається на краю міста і на ній пасуться — по провінціяльному, — гуси. Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара. У низу її спідниці — шмаття, а все таки вона лермонтовська пані, із гусарів. У неї кватирує де-кільки чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
— З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер всі торгують. Або можна прожити не торгуючи?
І ще каже:
— У мене дочка хвора, а їй не дають пайка. А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є у неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від реквізицій — вони лежали у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а у нього реквізицій не було.
Потім вона згадувала минуле. Зі станції бігли степові гудки і хазяйка ще говорила.
— Колись їздила в Крим… Вілла була. Горняшки були — багато. Під'їдемо фаєтоном, а потяг уже шипить. Сядемо — гу! — і поїхали. Так гарно в купе колисає. Ідем, їдем — і так без кінця. На віллу, в Крим. Все за тобою біжить, як в кінематографі. А тебе колисає…
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетські сфінкси — для чого? а теж гарно.
Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою:
— Ах, редакторе! працюєте ви багато. Матвій Самойлович…
І замислилась. Матвій Самойлович її чоловік. Ростріляли за контр-революцію. Це було 3 роки тому. Висів
