твоєю кров'ю ми окропили ¾ пройденої нами путі до соціялізму. Почалось з волинців та ізмайлівців, в Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
— Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка і взяла його руку. Вона сказала:
— Я так ії, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого бога, за неї душу погублю.
… Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову:
— Нас не зрозуміють: як погубити?
… Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
— Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю — ні. Чого це? Я уночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас в маєткові був байрак і там репьяхи. Коли підходила до них — відтіля пурхали горлиці і летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.
Карк підвівся і нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбірав в груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піяніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді?
Стукало в голову:
— Ала-верди! Ала-верди!
І ще:
— Губ-трамот! Ала-верди!
