руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато — так.
Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, — гудок. Один, два, три. Наталка будить і чоловіка, і Юрка. Остап іде раніш, Юрко — потім. (Потім): кидається до дверей. Наталка зупиняє.
… — Що?
— Підождіть, я вам сніданок загорну, все їдно запізнились.
… А то підставляє під його обличча дзеркало.
— Гарний?
Він знає, що все обличча в сажі. Йому ніяково: 4 дні лягав не роздягаючись. Не вмивався.
— Ех, Наталю!
Він зітхнув, але зачепити її не відважився. Поспішає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі.
І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст — (це не Америка, але — істина, здорова логіка). Уже проклинав завод, — важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.
Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках: (зелене баговіння у громовицю глибоко сидить у воді, і йому не страшно)…
Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави — заводська молодь. (Заводська молодь у футбол і лаунтенис грає). Сьогодні улаштовували таку — на диво. Сам робітник написав: і рай був і пекло було. Виступали (як треба) промовці: один доповідач, а решта так, свої, заводські.
