Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом росказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла було колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.
— Тепер кажуть за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потім вона спустилась вниз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
… Біля Торця вохко, а тінь від верби до західсонця лапастіш, густіш. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжичить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.
Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, вона дивилась у низ. Він взяв її за груди — вона не говорила. Він поцілував їй шию — вона не говорила.
Юрко подивився назад — було широке поле і все було видно. Вони сиділи цілу годину — так.
Вона не говорила.
Юрко думав її схилити на землю.
Тоді на ріку упала зі сходу важка синя тінь — йшла ніч.
І сказала Наталка зажурно:
— От я вже й забула. Ніяк не запам'ятаю емісію і девальвацію. Оце з пів-години думаю де те, а де инше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.
Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
— Пора до дому.
… Вона ледве наздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): … „досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст.
