До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три версти зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизих кущів, до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за 10 верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природня фортеця.
Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, а це — Солонський Яр… А тож…
А у Млинківській волости скаржилися:
— І сукині ж сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
