Савко рішуче одрізав:
— Никоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий міліціонер досадливо почухав потилицю:
— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а „старості” наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби: заметушився „староста“.
Зашумів Солонський Яр.
У кожній хаті розчинено було скриню і повибрано з неї одіж на підводу. А уїзджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити усе голохвастівське кубло, коли острожники не являться доброхітно у Млинки.
Скоро загін з підводою зникли в лісі, як до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін в Солонськім Яру.
У Млинках гомонів базар. Де-кілька осілих, тутешніх циганчат сіпали коней за хвости і вигукували, як і двісті літ тому.
Бігали, лопотіли перекупки.
А біля блискучих гір горщиків стояли поважні гончарі Полтавщини.
Савко і рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру і викрикували:
— Люде добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикнув пізнати своє.
В натовп падало біле сонце і пахло сливами і яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.
