… До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її ніжно і ледве чутно промовив:
— Конешно Дуньчина… Дуньки моєї…
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля „потребілки“ він підійшов знову до Савка і тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку і зітхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина…
… Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітинники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро.
… Але не бачить Савко, що за ним стежать солончане; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає…
— Що за напасть!
Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
… В раді повно народу.
Зайшло де-кілька чоловік в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савко, не слід його виносити на базар.
— Чому це?
