Тільки щітинники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!
… Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему і зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не найде веселого шляху.
… Болить наше мільйонне серце і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…
… Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
— Втікли!
В рудого міліціонера від скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.
— Повернемо мабуть додому, чи що?
— Ні! Гайда на Солонський Яр.
— Та чого ж ми поїдемо?
— А того, що треба видивитись, осточортіли вже.
Рудий казав, що небезпечно вдвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали.
За пів версти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули мабуть з 2 години. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув в дубнякові, куди не добиралося око.
