Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/87

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Коли посідали на коні, у ліс зайшов уже вечір і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.

(… Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).

… Казав міліціонер:

— А може б помирилися… Слиш, Савко?

— Ніззя…

— А то, їй богу, могорич запили-б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце мабуть упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою винтовку. Але в цей мент —

— гримнув випал і далеко пішла грізна луна.

Коні рвонулись і кинулись з лісу.

Засвистів вітер.

Гримнув іще один випал і зашумів ліс від цокота копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.

Рудий міліціонер зупинив коня:

— Братці, не бийте!

Але Савко розумів, що йому милости не буде. Як божевільний гнав він свою кобилу на Млинки.

— Цок! Цок! Цок!

Іще далеко позаду солончане, але Савкові треба добігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.

— Цок! Цок! Цок!

Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запинилась, важко дихає на дерева… (невже наздоженуть?).

… Свистить вітер.

… Нарешті Савко вискочив у поле.