На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще де-кілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один мент: одразу ж солончане пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю і кинувся до першої хати.
Ускочивши у двір, він заліз під комору…
… Скоро у дворі були і солончане.
… Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчане поховались по хатах, не виходили.
Голохвастівці витягли із хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти-ж бачив, куди він сховався?
— Та я ж… їй богу…
Свиснув чмілем у повітрі нагай.
Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончане, оточили будівлю.
— Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!
І наставили під комору одрізи.
… Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе і похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його і голого повели у поле.
