Коли за лісом зав'яне молодик, — там десь, на степах над озиминою цвіт стелеться, а він зав'яне — в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі — дужі пси мовчазно шкульгають за переможцем, а крихкотілі у спорзній солоднечі гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Того: наші прадіди теж в цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і для злучки теж горить.
А от клуні. Так, клуні. В них теж торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Вкраїні.
І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім Комарівка — хутір. Недалеко гетьманський ліс, а далі Диканька (диканьське пиво і меди опішнянські — недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII і т. ин. Тоді могили жевріють — ніч, день, ранок, світанок — все їдно… Над степами гойдається шуліка…
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло і Мишко — комуніст. Приїздили на човні до Степанового горо́ду. Степанова дівка — Гандзя, казали: повна пазуха грудей. В Степановій клуні спала і Оксана. З Оксаною от що: їй
