кістках згвалтованих, неспокійних степовиків наших збудував Петербург — вікно в Европу).
Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Великої тому: відціля Мазепа тікав, окаянний, проклятий гетьман. Хіба він міг дати волю українському народові? Прийшли сюди з півночі люде — з далекої півночі, з близької півночі, а ми хотіли волі… Хіба він міг дати волю невеселому краю?..
… Д'єдушка приїде на хутір і дивиться на ярину. І тут ярина і далі ярина. Друга ярина — своя — не своя. І серце радіє — тільки з сумом — і за свою і за свою — не свою… Пишно дметься вгору ярина…
(… І Україна дметься вгору… І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно…).
… Ходить д'єдушка по кварталах, сторожує д'єдушка, а сонце ллється на його патріяршу голову і сміється сонце: скоро-скоро умреш ти д'єдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, д'єдушко, не буде. Тепер земля більшовицька.
Увечері правнучка Манька пригоняє корови з д'єдушчиного свого — не свого вигону. Бабушка становиться проти ікони і молиться:
— Отче наш іже єси на небеси…
І дивиться у вікно: правнучка Манька загоняє не в ту кошару дійну маньку. Бабушка кричить у вікно:
— Ах ти, капосна дівчино! Куди-ж ти дивишся?
І знову до ікони:
— Отче наш іже єси на небеси.
Але Манька не слухає, і бабушка знову кричить і знову до ікони.
У бабушки усі ключі від усих скринь. Бабушка — хазяйка, а молодицям і жінці синовій — слух'яність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерти, — як коні,