а шкода йому газети — „Нової Ради“, що виписував колись батько, а шкода йому Харківського банку і думок непокійних про 260.
Василь знає, що старе не вернеться. Сміється життя: заходили люде у Сибір шукати золота і щастя, думав викупати у них наділи. А люде думали про таємну тайгу, про „священний“ Байкал, про невідомий Сибір — золотий і арештанський. І прийшли знову люде — голі й голодні, і одбирали продані наділи.
А в росправі той же Епифан, той же Кирилович, а в росправі Василеві все-таки не місце, — одрізаний шматок, одрізані шматки і сила їх силенська сила. Він уже не є він. Треба життя перевернути — і своє, і сім'і, всього Папуцячого гнізда.
… Біля кузні пролетів кажан, завив Сірко на цепу. І було в голові далеко, і село було не село.
… Так після вибухів. А в маленькій хаті — є ще й мала хата — жінки незадоволені.
— Глядіть і завтра щось сполкомщики загадають везти.
Друга:
— На заможніх завше відбутки більш було.
Трет'я:
— І чорт з ним, з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину — і більш нічого. Піду краще наймуся десь.
І каже Параска, жінка д'єдушчиного сина, того що загинув:
— Господи, що ти кажеш, Дунько.
І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози, і почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік, що вже чогось немає, хоч і єсть ще у бабушки ключі а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.
