З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
… Північний Кавказ.
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів'я. Дріжали зорі і сполохано перебігали до небокраю, до гірського масива.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи і відходив за вітрами такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло — догорало, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, росходились: двоє — троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, одзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…
Вадим сухо і гостро дивився на вугіль, — думав.
