Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/98

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Зрідка налітав вітер, тоді з-під-папахи виривалось волосся і падало йому на тмяний лоб.

Марія здавила руками голову і глухо говорила:

— Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції і непевний, що скоро повернешся.

Мовчав.

Марія знітилась на колодці, — крапка. Зелений вугіль і в огнищі і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: „останній з могікан“. Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.

Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности і говорили про комуну.

Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.

Марія ще говорила глухо:

— Нуда — певний, і нуда — непевний, бо инакше шукала б иншої правди. Тут тоска.

Вадим:

— Ти нагадуєш мені жабу з геологичної революції, що мала голову з аршин.

… По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.

Прямо широка церква приколола хрестом мовчазне небо.

Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.

Невідомо, чий запах — сосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад. Проте може то Кавказ, може гірські аули, а може солоні вітри.