… Боляче вдарило: „жаба!“
Але Марія раптом згадала — полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця — запекло.
… Кашіль сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
— Сідай-но ближче, моя неспокійна Маріє.
Здрігнула:
— Твоя?
— А чому ж не моя? Моя товаришка… Так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна… от…
(… Буває в синю ніч зарипить далеко журавель — витягають воду. Зарипів).
… — Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий в комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті: потрібно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природньо?
Знову біля серця запекло:
— Ти теж мені нагадуєш жабу з геологичного руху.
Вадим:
— Не хвилюйся, Маріє…
Марія грубо і чітко:
— Те, чого я хочу, зветься: рух вперед, а не назад. Це не романтика.
… Марія — крапка. Збіглась у грудку і не видно. А зіниці і білки зеленіють. Сама говорила: песик
