Кождий осьвічений чоловік повинен знати бувальщину свого рідного краю, рідного народу. Вже сама природа викликує в нас цїкавість, дізнати ся дещо про минулу долю-недолю своєї ріднї, свого села і поблизької околицї. Та вроджена цїкавість заставляє молоду дитину годинами слухати оповідань старого дідуся про давні часи, про житє в давнину. Але й найстарший дїдусь не затямить давнійших подїй, як ті, що скоіли ся 50—60 лїт тому назад; переповідаючи оповіданя, які сам замолоду чув від старцїв, може дещо згадати й з перед сотки лїт. Але чим дальше в зад, тим меньше подїй остає в людскій памяти, тим більше вони перепутують ся з собою, тим більше непевні оповіданя про них. Таким робом дуло би наше знанє бувальщини дуже мале, коли би не поміч письма. Серед всїх хоч трохи осьвічених народів находили ся грамотїї, звичайно монахи або високі урядники, котрі записували все, що могли дізнати ся про старовину свого краю і народу, а також все важнїйше, що стало ся за їхних часів. Такі записки заховали ся до наших
