над річкою коло якоїсь повітки. Сивий, але ще дужий, сухий дїд, ухопивши обома руками якусь тяжку, велику шаблюку, махав нею не зупиняючи ся, немов машина; очи його під лоб зайшли, що й зірниць не було видко; за кожним разом він тихо, наче звірюка, гарчав. Коло нього було троє молодших; двоє ще відбивало ся якимись штабами, третий впав на-вколїшки і держачи ся за прострілену грудь, разом з кровию видихував душу; очи його, вже невидющі, звернені були на другий край села — мов би дивив ся він на свою хату, на соломяну повітку, над котрою вили ся щебечучи ластівки. Тай добре, що він вже не побачив, яке там дїяло ся тепер. Молодиця його, гарна і дужа, напала на якогось вояка, била перше зелїзякою, а потім ухопила його зубами за руку, та так і скаменїла. Бідний вояк недавно тілько шевцем бувши, бив її з лївої руки похвою, держачи її так, немов хотїв підошву краяти. Облита кровію, побита, покалїчена жінка все не відставала, повалила вояка і качала ся з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані дїти галасували ще гірше, аж надбігли вояки й добивши жінку, на силу визволили товариша.
