йдучи в поход, привчав ся яко мога менче їсти і пити.
— І щож, привчили ся? — пробубонїв кореспондент запхнувши рот сиром.
— Де там привчив ся! — як став привчать ся, ще більше їсти став! — сумно вітказав Суфлї.
— Погано! Войськовому треба до всего звикнути: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжи, от і уся їда і напиток на день, — толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.
— За те-ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимо ся, а для усеї людськости, що ми тут виступаємо проводирями культури, просьвіти, несемо в сї степи, до сих звірів сьвітло науки… І нас не забудуть! Може колись отсї самі, що тепер так нас ненавидять, або хоч їх потомки, будуть згадувати нас, і наші імена будуть наймилїйшими для них іменами! — розводив капелян.
Всї згодили ся на се і випили за свою будучу славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів (він їх потім надрукував у якійсь часописи по два пенси за рядок): „Наша війна — се ера культурна. Ми прийшли тепер відвдя-
