чити Арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цїлі хлїби, що задовольнять їх жадобу науки.“
І знов усї згодили ся і випили. Тілько капітан Годж нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місию; він пішов у поход, бо був військовим, а був військовим для того, щоб пити вино та курити добрі сигари, — виходило, що і метою всїх отсих війн, боїв — було вино та сигари, більш нїчого. Де бути, з ким воювати — усе однаково, було йому; його навіть не просив нїхто привезти з походу яку-небудь памятку, в родї печінки гіпопотама або нігтя крокодиля… Стріляючи Арабів, забираючи добро їх, він не ненавидів їх, але й не жалував, — треба було бити, бо се була служба, і за неї він діставав пенсию.
Тимчасом увійшов капраль і сказав, що зловили якогось Араба, так чи не схочуть розпитати його. Се було як раз у пору. Уся громада одностайно постановила покликати Араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишенї книжку, завбільшки з добрий латиньский словар, щоб завести туди, що буде казати Араб, і почав писати вступ:
