рожі, з відти загув дужий крик, полетїло каміннє, стріли і, наче батогом швигонуло, стрілили обидві рушницї. Два вояки упали. Підкріплені своїми сьміливими ватажками, вояки загукали й собі і побігли лавою на село. Пішла бійка. Рушницї голосно лунали по степу, дим білими клубочками схоплював ся й розходив ся між деревами; перелякані незвичайним гуком собаки вили по усьому селу; стебла роскішної паші хилились, ломались під важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах і здавало ся, що вони плачуть, — не за собою, а за людьми, що вони, мов напоєні якою проклятою отрутою, нївечать чужу працю.
Селяне і старі дїди, жінки і дїти, усе зібрало ся під огорожою села. У кого була яка небудь зброя, бив ся, у кого не було — сидїв, чекаючи певної смерти. Деякі кричали, гукали, щоб підкріпити оден другого; иньші мовчали, мов занїміли і нерухомо дивились на батьків, на братів, на дітей. Одна бабуся задихаючись гірко ридала і голосила: жалощ взяла її за одинаком сином, таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкурою переливали ся грубі, міцні жили. Сей син примусив її
