Коли настала свобода і Українцї вийшли в тисячах на улицї й площі під стягами „Вільної України“, „Автономії України“, „Самостійної України“ — се здало ся богатьом чимсь несподїваним, чимсь новим. Про Українцїв їх неприхильники або промовчували, або писали, що то купка людей, які видумали собі свою мову, пишуть нею книжки, котрих нїхто не читає, а народ їх не знає, знати не хоче. Як же так стало ся, що коли настала свобода, то зараз же народ підняв ся і став поруч тих Українцїв і приняв їх слово за своє слово і їх домагання за свої домагання — сказав, що він хоче тогож, що вони хочуть, вважає їх своїми вірними товаришами і провідниками?
Тому, що Українцї нїчого нового не видумували. Вони нагадували тільки те, за що бороли ся і голови свої складали предки нинїшнїх Українцїв, добиваючи ся землї і волї, свободи і рівности, української автономії і державности.
Теперішнє Українство се те що було од віків на Українськїй землї: домаганнє для українського народу рівного права з иньшими народами — права бути господарем на одвічній своїй землї. Тільки що народ той називав себе в давнїх віках народом руським; а як ся назва стала означати і Великоросів, і тих що від українського народу його права відбирали, то він не схотїв далї сим іменем називатись і пошукав собі иньшого імени[1]. А дїло його старе — те що почало ся богато віків тому.
Україною ми називаємо край, де більшість має український народ, себто де Українцїв живе більше нїж якого небудь народу. Коли порахувати Українцїв і не Українцїв, то виходить, що Українцї мають більшість на просторони від середини Карпатських гір до середини північного Кавка у, і
- ↑ Про се коротенько в брошюрі: „Хто такі Українцї і чого вони хочуть“
