Сторінка:Михайло Грушевський. Звідки пішло українство і до чого воно йде (1917).djvu/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Хмельницький з старшиною від самого початку повстання хотїли, щоб московське правительство своїм військом звязало Польщу, а особливо Литву і дало змогу Українї обернути всї свої сили на визволеннє всеї Української землї і сформованнє її в Українську державу. З переговорів виявляло ся, що московське правительство не розірве своїх відносин до Польщї за меньшу цїну як за признаннє московського царя зверхником України. Московську поміч гетьманські круги цїнили так дуже, що згодили ся на се — але, розумієть ся, хотїли задержати українську державність і під московською протекцією. В сїм напрямі стала ся в Переяславі устна умова з царським представником Бутурлїним, що приїхав на Україну на початку 1654 р. прийняти присягу від гетьмана, війська і всеї української людности. Українські посли, що поїхали до Москви — дістати від царя письменне потвержденнє на свої домагання, предложили їх цареви в формі прошення, очевидно — по формі даній їм московським приказом (мінїстерством), і царські відповіди дано в формі резолюцій на сї прошення. Але московське правительство дивило ся на сей акт таки як на договір свій з Україною, чи „військом Запорозьким“, — так і називало їх „договорними статями“, або договором. Воно не важило ся нї в чім змінять сих „статей Богдана Хмельницького“ (як воно їх називало) инакше як тільки за згодою військової української ради, навіть цар Петро, зломивши сю умову самовільно, все таки по старій памяти називав їх „трактатом учиненним з Хмельницьким“, і так само Катерина скасувавши гетьманство, не переставала називати їх договором, чи „уговорними статями“[1].

Царські резолюції одначе від самого початку не вдоволили війська. Українська старшина і все громадянство хотїли, щоб Україна як стала фактично після великого повстання 1648 року самостійною державою, так і далї нею була. Вони зрікали ся своєї незалежности, приймали зверхність московського царя, обіцяли йому військову поміч свою взамін за поміч, якої сподївала ся від Москви, готові були платити до царського скарбу частину своїх доходів, але у внутрішнїм своїм правлїнню хотїли повної автономії. Тим часом московське правительство, хоч на практицї рішило ся до смерти Хмельницького не рухати української автономії, пообіцяти сеї незайманности не хотїло. Воно сподївало ся згодом привести Україну в повну залежність, як звичайну провінцію. Се зрозуміли на Українї й стали з підозріннєм дивити ся на московське правительство.

Ще більше роздражнило воно українське громадянство, коли цар звабив ся на польські обіцянки, що Поляки виберуть його королем Польщі, — вчинив перемирє з Польщею

  1. Про се буде в брошюрі „Переяславська умова“.