Се зрозуміло. В військах зібрала ся вся сила, весь цвіт нашого народу. Війна відірвала від місць, як рахують, коли 4-х мілїонів наших людей. А хоч розкидала їх по величезнїм просторі — по всьому фронту — від Балтийського моря до Чорного, по запасних частях до самого Уралу і за Уралом, — то все-таки в ріжних частях знаходили ся великі купи свідомих українських людей, які почали гуртувати ся в орґанїзації, виясняти меньше свідомим землякам завдання, які висуває нинїшня хвиля, і способи їх здїйснення.
Не були то завдання спеціяльно військові: не були ж то і воєнні люде по професії, по званню, а українські люде передягнені в сїрі шинелї, озброєний український народ, зірваний з місць і розпорошений поза своїми краями. Він ставив на чергу ті ж полїтичні справи, що ставили ся в українських орґанїзаціях на місцях, присягав ся підтримати їх активно всею своєю силою, а своє власне домаганнє в нього було одно: зібрати своїх людей-вояків з розсїяння, переформирувати армію по національному складу, відлучити Українцїв в осібні части і надати український характер сим частим. І се теж була тільки частина тої проґрами, яка ставила ся для всього: треба українїзувати всї публичні і державні установи України, в тім і її військо, щоб і тут підготовити перехід до автономії України та заложити підвалини тої автономії.
Уже 14 квітня зїзд представників військових орґанїзацій ухвалив зібрати всеукраїнський військовий зїзд, і він зібрав ся 5 травня в Київі. По підрахунку на нїм зїхали ся представники орґанїзацій, в яких обєднувало ся без малого мілїон (900 тис. з верхом) орґанїзованаго, озброєного українського народу. Він вибрав для кермування військовими справами ґенеральний військовий комітет, що мав працювати при У. Ц. Радї, і признав її єдиним орґаном, що має рішати всї справи про Україну й її відносини до Центрального Росийського Уряду. Від сього Уряду вважав за потрібне вимагати, щоб він негайно оголосив особливим актом прінціп автономії України, як найкращого забезпечення національно-полїтичних прав українського народу і всього краю, а для обєднання вже тепер усїх місцевих установ аби призначено комісара на всї українські ґубернїї, при нїм орґанизовано краєву раду, а при Центральнім Урядї уставлено мінїстра по справам України. Зазначено також погляд зїзду на справу продовольчу, харчову, освітню й иньші. А тому що на сїм першім зїздї від деяких частей, особливо фронтових, представників було мало, поручено Ґен. Комітетови скликати другий зїзд, в складї повнїйшім.
Сей другий зїзд скликано на 4 червня, і воєнні власти прошено загодя розпублїкувати про нього, щоб усї части могли прислати своїх делєґатів. Та стало ся як раз навпаки: воєнний мінїстр дав знати по арміям, що він вважає сей зїзд несвоєвременним, тому мовляв, що відтягнеть ся ним людей з фронту, — хоч саме під той час иньші військові зїзди відбували ся зовсїм свобідно, без усякої перешкоди з боку воєнного мінїстра. Тому се розпорядженнє його що до українського зїзду викликало жаль і гнїв серед Українцїв.
Саме тодї на 28 травня Українська Селянська Спілка скликала в Київі великий селянський зїзд з усїх українських ґубернїй — Перший Всеукраїнський Селянський Зїзд, на якім зібрали ся представники від тисячі волостей. Сей зїзд окрім того що повзяв постанови в справі земельній, селянській, орґанїзаційній, винїс рішення в полїтичних справах в тім же родї як зїзд військовий. Разом з Центральною Радою опротестував розпорядженнє воєнного мінїстра, підтримав домагання військового зїзду, поставлені до Центрального Уряду. Також як і той признав У. Ц. Раду кермуючим, провідним орґаном Українського народу, постановив, що всї громадські установи і самоурядовання повинні українїзуватись і до-
