під персидськими та погреченими єгипетськими царями спокійно, як инчі народи навкруги них, розвивало в них думку, що мир і ліпший ніж війна. То вони с тим більшою ненавистю згадували про старих своіх ворогів, войовницьких царів ассирійських та вавилонських, що вбивали стілько народу. Пізніще жидівські писателі почали думати, що як поверне ся знов царство Давидово, то воно вже буде не дике, як царство ассирійське та вавилонське, а мирне. Бачучи неправду в громадськім житю, жидівські писателі надіяли ся, що в будущім царстві Давидовім того не буде, а уряд буде зовсім праведний.
Так надіяли ся складачі пророцьких книг, що на всій землі настане мир і правда, коли в новім царстві запанує закон йіхнього бога Єгови. А сего бога Жиди вже почали вважати за всесвітнього від тоді, як цар персидський Кир увійшов до Вавилону і позволив Жидам вернути ся з вавилонськоі неволі в свою стару землю; Жиди побачили в тім, що йіхній бог кермує й чужими народами: Вавилонянами, Персами, всім світом. Такі думки про єдиного, або хоть найстаршого, всесьвітнього бога появляли ся вже і в инчих народів навіть скорше, ніж у Жидів, напр. у Єгиптян, Вавилонян, Персів, Греків. Звісно, що кождий нарід давав тому всесвітньому богови імя свого бога. Тепер, після того, як Жиди вернули ся з Вавилону в свою