душа по природі обертає ся до правди“. І серед Греків та Римлян учителі, котрих звали філософами (то є такими, що люблять мудрість, науку) думали так само, що люде мусять робити по правді вже з самоі людськоі гідности. Один такий філософ, цісарь Марк Аврелій (що царював межи 161 і 180 роком після Христа) писав про себе: „що́ би там ні робили (зо мною), а треба, аби я був людиною доброю, так само як камінь смараґд може сказати: що́ би там ні казали, що́ би ні робили, а треба, аби я був смараґдом і вдержував свою барву.“
Філософи вважали, що людей треба так виховувати, аби вони робили по правді і відвертали ся від неправди, що́ би там з ними ні було на сім, чи на тім світі. Але філософська наука, котра опирала ся лише на розум, росходила ся межи людьми помалу. А наука християнська, котра опирала ся на проповідь про пекло і рай, була приступна і для найменче просвічених, для найгрубіщих людей.
Християнські думки про рай і пекло прислужили ся до здержуваня людей від злих учинків особливо серед дикших народів, котрі нападали на просвіченіщі греко-римські християнські царства, і котрі, чуючи про віру християнську, найперше зацікавлювали ся оповіданями про рай і пекло. Так росказують, що і наш руський князь Володимир навернув ся до віри
