стирі, як замки, а епіскопи, маючи великі землі с підданими, мусіли водити підданих на війну по наказу королів, а иноді, вважаючи себе князями та рицарями, самі поводили ся як королі. Помалу й міщане повиводили навкруги своіх міст стіни і стали й собі вояками. Лиш бідні селяне були без оборони від усяких вояків, а коли королі, князі та рицарі нападали одні на одних, то найперше били, рабували й забирали в неволю тих селян, яко підданих своіх ворогів.
Серед такоі безпереривноі війни, люде справді могли думати, що живуть ув „остатні часи“, звіщені наперед апостолами, і що справді на землі панує діявол і смерть. Коло тисячного року після Р. Хр. християне ждали напевно кінця світа, бо і в „Обяві св. Івана Богослова“ сказано, що діявол буде замкнений по слову Христа, на 1000 років, а потім буде випущений, збере військо і нападе на християн, а потім уже буде до решти пробитий, і тоді вже настане царство боже в Небеснім Єрусалимі. Але тисячний рік минув, і діявол не появив ся і світ сей не скінчив ся. Християне успокоіли ся, а тим часом почали переміняти ся й обставини житя по християнських европейських краінах.
Мало-по малу війна межи рицарями, або так звана приватна війна, була вгамована заходами попів, міщан та королів. Попи на соборах установляли божі мири, то є заборону
