Сторінка:Михайло Драгоманов. Україна і Москва в історичних взаєминах. 1937.pdf/23

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

При такій обрядовій тупості, яку повторюють і на наших очах московські лже-словянофіли, як могли Москвичі, не кажемо вже зрозуміти місцеві політичні і культурні інтереси народів, які до них прилучаються, але попросту зжитися з ними? І дійсно, ледви зійшлося московське військо з українськими козаками, то вже ми стрічаємо (в записках з тих часів) скарги козаків на те, що Москвичі їм ріжуть „хохли“ і всіляко знущаються над ними. Додайте до цього холопсько-монархічні погляди Москвичів! Московський посол Кунаков згіршився і чудувався, як смів Богдан Хмельницький відповісти королеві попросту „гаразд, королю, мовиш“, — і при тім „ніякої уклінности і пошани ні словами, ні інакше не вчинив“. Ці рабські привички вибухали тим більше тоді коли вже піддані „православному царю“ Українці сміли називати себе „вольними”, а не „вічними” підданими царя. Царський холоп, воєвода Хитров, у своїм нахабстві так говорив козакам про їх виборну людину: „він, ваш полковник ск....син. Я тут від государя післаний вище всіх, а ви сукіни сини всі підчорти”! Згадайте теж неминуле в усіх деспотіях відношення чиновника до країни, якою йому доручено управляти. Воєвода кн. Борятинській говорив: „посилають мене в Київ, де й трава не росте“. Зберіть це все разом і ви зрозумієте, чому не могло закріпитися в часах Богдана Хмельницького „единство русское“, — і чому вже в 4–5 літ по приступленні України „в союз і протекцію царя восточного” Серб Крижанич застав в Українців сильну політичну єресь, що „жить під православним царством московським гірше турецької муки і єгипетської неволі[1]. Ви

  1. Так мовили тоді на Україні.