і лаври слави, і вінець терновий
Рилєєва і Пестеля.
І знову
Віссаріонові думки летять
в минувшину. Він а друзями своїми
вдивляється жадібними очима
у темряву російського життя.
Над ними темна ніч, і хмари звислі,
і окрики підозри і цькувань,
вони ж відчули свіжий вітер мислі
й прийдешнього передсвітанну рань…
Ось перед ним убога комірчина,
стілець, і стіл, і стіни без окрас,
та книги ще — його любов єдина,
де мислі й пристрасті огонь не гас.
Внизу — там кузня, поруч — темна пральня,
з якої линуть випари тяжкі
білизни мокрої, а молоти дзвінкі
невтомно стукають по наковальнях.
Як часто за освітленим столом
у мерехтінні свічки лойової
над книгами схилявся він чолом,
мов дослухався мови їх живої!
Як часто, прихилившись до вікна,
